"Плотогонам" доводилося долати пороги й докладати надзусиль, аби вберегтися від каменів. Як виглядав їхній звичайний день: спочатку з розкиданих стовбурів складали пліт. Позаду нього кріпили ще один, а потім ще один. Усе залежало від довжини дерев і повноводності ріки. До першого плоту прикріпляли весла і пліт рушав. Маршрут становив десятки кілометрів — у безперервному русі, без привалів на обід чи перекурів, зате з максимальною зосередженістю. Однієї безстрашності тут, очевидно, було мало. Треба було швидко приймати рішення, мати добру реакцію і ще кращу пам'ять — досвідчений плотогон знав кожен вигин річки, кожен камінь і мілину. Казали, що на водія можна вчитися 3 місяці, а на плотаря може й життя не вистачити. Найменша помилка і пліт перевертається. Під тиском течії грубі колоди ламаються, немов галузки, а твоє команда опиняється в пастці. Не було такого року, щоб не надходила сумна звістка про смерть чи каліцтво. Але така вже професія. На ризикованому ремеслі спеціалізувалися цілі родини і навіть села. Там, де течія була повільна, іноді допускали навіть жінок. Та їхнє завдання переважно полягало в тому, щоб наготувати чоловікам харчів, прийти на річку і в момент, коли пліт пропливатиме повз – закинути клунок. А от горілку плотогони офіційно отримували від керівництва – по літру на кожного. Коли хвилі не дають одягу шансу висохнути, а ноги постійно мокрі, горілка була – лише засобом для підтримки імунітету. Якщо ріка була мілкою, на ній зводили так звані кляузи – ті затримували на певний час воду, і як тільки рівень річки піднімався на метр–півтора, шлюзи відкривали й деревина стрімко мчала крізь них. З часом у Карпатах почали прокладати спеціальні вузькоколійки для перевезення лісу, згодом і їх замінили на вантажівки. Послугами бокарашів почали користуватись усе рідше й рідше. Останній сплав відбувся у 1979 році. Плотогони перейшли працювати на берег, а як спогад про легендарну професію залишились тільки архівні кадри. +Відео
2 3
Комментариев нет:
Отправить комментарий